29 серпня -День пам’яті захисників.

В Україні 29 серпня відзначають День пам’яті захисників, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність країни.

Вихід з пекла:
“… Ввечері,28 серпня 2014 року поступила інформація, що сепаратисти і армія РФ готові надати нам «зелений» коридор. Спочатку це мало статися о 3 годині ночі 29 серпня. Потім щось змінилося і початок виходу мав бути о 5-ій ранку. Та розпочався він о 9-ій ранку 29 серпня, коли всі підрозділи, які були в Іловайську та навколо нього, зібралися в Многопіллі. Покидаючи свої вогневі точки, ми старалися забрати і українські прапори та бойову символіку. Дуже вже не хотілося, щоб ДНРівські орки та «братський» народ глумилися над ними.
А потім ми проїжджали мимо них так близько, що, навіть, бачили їхні очі. Ми дивилися на них, а вони – на нас. Дехто з них навіть лукаво помахували нам… Серед ворожої зграї було багато військовиків кавказької та азіатської зовнішності, але не «шахтарі».
Як тільки наша колона проїхала перше кільце оточення, з боку військових РФ був відкритий вогонь в нашу сторону. З нашої бронетехніки посипалися перші убиті, які сиділи на ній. Дуже швидко цей вогонь переріс у шквальний обстріл. В нашу колону полетіли ракети з ПТУрів, постріли з ручних гранатометів, міни та кулі різних калібрів.
… Все навколо вибухало і горіло. Наші відповідали росіянам тим самим, та вони ховалися в заздалегідь підготовлених позиціях, а ми перед ними були ніби на долоні. Подальший рух по дорозі став неможливий, і всі, хто уцілів, намагалися прорватися і відійти від цієї кривавої бійні через соняшникові поля та лісосмуги. Та повністю це зробити не вдалося. Вогневі контакти були скрізь.
Дуже запам’ятався продірявлений кулями «Спринтер». Його скло зсередини було залите кров’ю, а ще в пам’яті те, як горіли наші БМП, а з їх десантних відділень випадали палаючі, немов смолоскипи, наш солдати.
Новокатеринівка була вже поряд. Та обстріли не припинялися. Ми дивилися на все це страхіття, бачили, як смерть ходить і збирає свій щедрий урожай, і нам здавалося, що це відбувається цілу вічність.
А далі… Далі ми довго вибиралися з оточення, спостерігали загибель наших воїнів, огризаючись ворогові тим, що мали. Невдовзі відстрілюватися стало нічим. А там, звідки ми все ж таки вийшли, лежали численні трупи наших бойових побратимів та сотні поранених. Вони просто стікали кров’ю, і ті, кого не добили російські фашисти, помирали…”

З книги Тимур Кобзар – “…і ми потиснули Богові руку”.

Опубліковано у Новини, події. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *