Єдина, вільна та незалежна Україна – гасло, що не втрачає своєї актуальності протягом століть
«Доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти… усі покоління українців йтимуть на війну!» – цим словам М.Міхновського більше ста років. Проте вони залишаються актуальними і зараз.
Чим насправді вирізняється 22 січня 1919 року в історії України – День Соборності України? Чи дійсно українці протягом усієї своєї історії працювали та прагнули бути об’єднаними і вільними? Що такого особливого було на річницю Дня Злуки УНР та ЗУНР у 1990 році? Як саме розгорталися події у Житомирі та Коростишеві у цей період? Та чому так важливо, аби наші наступні покоління могли вільно виходити на вулиці під жовто-блакитними прапорами, об’єднуючи «живим ланцюгом» усі міста вільної, сильної та обов’язково незалежної України, розповіла вчитель історії Ліцею №3 Коростишівської міської ради Ганна Савєльєва.
Підпишись на YouTube – канал Коростишівське радіо
Більше про новини Коростишівщини дізнавайтеся на нашому Сайті, у Telegram, Facebook, Instagram, а також на YouTube – каналі.
«Легкою сніжною імлою окритий, зранку прокинувся Київ, але піднялося вгору сонце й розвіяло імлу. Вздовж вулиць і бульварів стоять, мов дівчата в шлюбних сукнях, вкриті інеєм дерева. По всіх, пухнатим снігом вкритих, вулицях незвичайний рух. Організації, школи, діти, молодь і старше громадянство, все святочно вдягнене, гуртками й поодинці – поспішає до Св. Софії на велике свято.
За пару хвилин і ми вже в ограді Київської Катедри св. Софії. Богослуження зближається до кінця. Бачимо, як з катедри виходить кілька дияконів, які тримаючи в руках сувої якогось паперу чи паргаменту, швидкою ходою розходяться по кутах Софійського майдану. “Будуть читати Універсал” – говорить хтось коло нас.
Коротко вдарили дзвони Софії, сповіщаючи кінець Служби Божої і на майдані залягла тиша. З урядової трибуни доносяться голоси промов». Про яку ж подію так поетично і з таким захватом писав Віктор Сильвестрович Соловій, офіцер-артилерист, секретар Генерального Суду УНР, який прямо із Свята в Києві, що відбулося 22 січня 1919 р., пішов добровольцем в Армію УНР? І яке вона значення мала для української історії?
Мова йде про проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Для того, щоб зрозуміти важливість цієї події необхідно повернутися у XIX ст., коли українські території були поділені двома імперіями: Австро-Угорською та Російською. Під владою першої перебували західноукраїнські землі, тоді як до складу другої було включено Наддіпрянщину. Як наслідок, українці опинилися по обидва боки кордону і по обидва боки фронту, коли вибухнула Перша світова війна. Чи висловлювали вони тоді ідею єдності українських земель? Так. І це було дуже символічно. Бо концепцію політичної соборності України сформулювали в кінці XIX століття у Львові – 23-літній студент-галичанин Юліан Бачинський, а у Харкові – 27-літній юрист-“східняк” Микола Міхновський.
У 1895 році Юліан Бачинський у праці “Україна irredenta” написав, що прапором української буржуазії є “Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна – одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!”.
Четвертий з’їзд Української радикальної партії, що діяла в Галичині, у грудні того ж року майже одноголосно включив ці ідеї до своєї програми.
Цікаво, що майже дослівно цю тезу повторив і М. Міхновський. Щоправда, далі він пише пророчу і актуальну й сьогодні тезу: “доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти… усі покоління українців йтимуть на війну”.
Отже, як бачимо, ідеї про необхідність об’єднання українців були сформульовані ще у кінці XIX- на поч. XX ст., але втілити її випала можливість лише по завершенні Першої світової війни, коли на руїнах обох імперій постали Українська Народна Республіка (УНР), проголошена в Києві в 1917 році, і Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), через рік проголошена у Львові. Обидві держави перебували у доволі скрутному становищі. УНР за останній рік пережила війну з більшовиками та державний переворот. ЗУНР воювала з Польщею. Обмежене міжнародне визнання мала тільки УНР, та й то з боку російського більшовицького уряду і держав Четвертного союзу, що зазнали поразки у Першій світовій війні. То ж ідея єдності набрала нового звучання.
Громадсько-політичний діяч Галичини Лонгин Цегельський на урочистому відкритті Київського державного українського університету 6 жовтня 1918 року заявив присутнім, що він передбачає в недалекому майбутньому об’єднання східних і галицьких українців: «Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе…».
Цікаво, що спочатку представники ЗУНР контактували щодо цього питання із Павлом Скоропадським, однак після видання ним федеративної грамоти вони звернулися до Директорії.
30 листопада друга делегація уряду ЗУНР у складі Лонгина Цегельського і Дмитра Левицького прибула на залізничну станцію «Фастів», де зустрілася з членами Директорії (В. Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем). 1 грудня 1918 року у Фастові в штабному вагоні «Винниченка-Петлюри» політичні діячі підписали «Передвступний договір» між УНР і ЗУНР про майбутню злуку обох українських держав в єдину державну одиницю. Республіка галичан мала отримати територіальну автономію в межах УНР.
«Не пам’ятаю, хто підписав першим – ми, галичани, чи Директорія. Досить, що було це 1 грудня 1918 року близько полудня в історичному Фастові, де між Галичиною і Україною була укладена перша угода про злуку», – занотував Лонгін Цегельський.
3 січня 1919 Українська національна рада ЗУНР у Станіславі (нині м. Івано-Франківськ) затвердила “передвступний” договір між ЗУНР і УНР і прийняла ухвалу про злуку. Директорія УНР з приводу визначної події видала Універсал, яким оповістила про утворення єдиної незалежної УНР. В урочистій обстановці 22 січня 1919 року в Києві на Софійському майдані було проголошено Акт злуки.
Цю дату обрали невипадково – річниця появи ІV Універсалу Української Центральної Ради, яким було проголошено самостійність України. Так само невипадково було обрано місце свята – Софійський майдан.
На ньому у червні 1917 р. проголошували Перший Універсал Центральної Ради. Наприкінці квітня 1918 р. “помазували” в гетьмани Павла Скоропадського.
У день Злуки у всіх установах, школах, державних і приватних підприємствах був встановлений вихідний день.
По всій Софійській площі були розташовані герби українських земель. На балконах урядових будинків були розміщені портрети і бюсти Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. При вході з Володимирської вулиці на Софійську площу була зведена тріумфальна арка, прикрашена гербами Наддніпрянщини і Галичини. Ліхтарні і телефонні стовпи кілометрами стояли вздовж вулиць у гербах, вінках і прапорах ще з 19 січня.
На Софійську площу з 10 години ранку сходились січовики – республіканські війська, що стали по периметру площі. На середині площі згрупувалися представники установ, навчальних закладів та українських товариств.
Шкільна молодь розташувалася по обох боках вулиць, які вели на площу Софії. Саму площу оточив кордон вояків, які пропускали на середии тільки членів делегацій, представників уряду та іноземних представництв. За військовим оцепленням збиралися великі маси киян, й навіть на дахах будинків, деревах та мурах було повно мешканців і гостей української столиці.
О 11 годині на площу прийшли міністри, Дипломатичний корпус, посли від Кубані та депутати Трудового Конгресу України. Незабаром з’явилася делегація з Галичини, Буковини та Закарпаття.
Професор Федір Швець звертаючись до делегації ЗУНР прочитав Універсал Директорії. Й відразу оголосили цей же Універсал промовці в чотирьох кутках площі. Цей самий універсал французькою мовою прочитав галицький адвокат Ярослав Олесницький. Присутні вшанували пам’ять померлим українським діячам, які виборювали українську незалежність. Далі до Директорії звернувся Катеринославський архирей Агапіт. Члени Директорії попрямували до пам’ятика Богданові Хмельницькому. Під звуки 6-ти духових оркестрів розпочався урочистий парад українських військ, який приймав Євген Коновалець. Урочистий хід військ продовжився вулицями Києва. За військом всі пішли по Володимирській вулиці. Біля будинку губерніального земства відбувся мітинг на якому виступили Володимир Винниченко та Симон Петлюра.
Після промов маніфестація у кількості 50 тисяч з прапорами пройшла до Оперного театру, звідки розійшлися по домівках.
Це було справжнє свято, свято єднання українців, які до того були розділені кордонами двох імперій.
Але після свят завжди наступають будні. Новини були невтішні. Ще 22 грудня Цегельський прийшов у гості до Є. Чикаленка і докладно доповів ситуацію в Галичині. Про те, що цього разу він приїхав просити військової допомоги. Бо ЗУНР мобілізувала до 60 000, але цього не вистачає для того, щоб протистояти полякам. Він казав, що Львів і Перемишль захопили поляки, а всю Буковину – румуни. І добровільно нічого не віддадуть.
“Взагалі в Галичині не так добре, як нам здавалося здалека. Цегельському тут теж показалось не так добре, як видавалось з Галичини”, – записав після цієї зустрічі Чикаленко.
Хоча формально обидві частини й об’єдналися в одне ціле, але кожна проводила власний політичний курс. Наддніпрянці продовжували виснажливу боротьбу проти більшовиків, а галичани чинили опір полякам.
Це була подія епохальної ваги, втім захистити державу тоді не вдалося через ряд внутрішніх та зовнішніх проблем, які для сучасників мають стати хорошим уроком. Як наслідок, Україна поступово була приєднана до СРСР.
Втім, життя у тоталітарній державі не означало припинення боротьби за незалежність. Кілька поколінь українців прагнули до відновлення держави, і намагалися досягнути цієї мети, як за допомогою зброї, так і мирними методами. Важливу роль у національному пробудженні, у формуванні нових відносин між владою і суспільством відіграв Народний Рух України за перебудову, представники якого у 1990 р. провели акцію «Живий ланцюг» («Українська хвиля») з нагоди 71-річчя проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. «Живий ланцюг» став одним із важливих кроків до відновлення Української держави. Люди взялися за руки, щоб продемонструвати Соборність України на шляху до незалежності.
Як розгорталися події?
Характерною рисою 1989 р. була активізація українського національного руху, в тому числі й на Житомирщині. Так, 19 лютого 1989 р. у м. Житомирі відбувся офіційно зареєстрований міськвиконкомом мітинг на стадіоні ім. Ленінського комсомолу, у якому взяли участь біля 12 тисяч осіб. Було прийнято резолюцію «Про нинішній суспільно-політичний стан у м. Житомирі» та «Звернення до Політбюро ЦК КПРС». У цих документах зазначалося, що вони висловлюють недовіру окремим керівникам обкому, міськкомів і райкомів партії, міської Ради народних депутатів, окружної виборчої комісії, редакції газети «Радянська Житомирщина». Також було прийнято рішення про створення народного фронту на підтримку перебудови.
У документі «Доповідна записка прокурора УРСР П. Осипенка, голови КДБ УРСР М. Голушка, міністра МВС УРСР І. Гладуша, міністра юстиції УРСР В. Зайчука Президії Верховної Ради Української РСР про негайне ухвалення законодавчих актів, що обмежують діяльність Народного руху України» від 22 квітня 1989 р. згадувалося, що активно відбуваються мітинги та установчі зібрання на яких присутні інтелігенція, студенти, робітники, пенсіонери. Вони ведуть активну пропаганду та збирають підписи на підтримку Руху. Так, лише у м. Житомирі було зібрано більше 7 тисяч підписів.
Зрозуміло, що такий стан справ неабияк схвилював місцевих компартійних діячів. Тому ідеологічним відділом обкому було розроблено систему заходів, які мали б зупинити поширення ідей, пропагованих рухівцями. Зокрема, мова йде про такі:
* Створення інформаційно-пропагандистських груп, які мали працювати із трудовими колективами підприємств та всіляко очорняти ідеї Народного Руху України за перебудову;
* Проведення у трудових колективах «емоційних і змістовних мітингів», на яких відбулося б засудження діяльності рухівців;
* Організація виступів партійних діячів (із залученням преси та радіо), де б вони розповідали про роботу, яка проводиться владою з метою вирішення гострих проблем громадян;
* Залучення правоохоронців до розгону мітингів, перекриття каналів використання розмножувальної техніки.
Особливо цю діяльність було активовано, коли стало відомо про плани рухівців створити «живий ланцюг», відзначивши таким чином річницю Акту Злуки. 16.01.1990 р. було подано інформаційне повідомлення УКДБ УРСР по Житомирській області до Житомирського обкому КПУ. У цьому документі зазначалося, що 10 та 15 лютого відбулися збори, на яких присутні обговорили питання майбутніх виборів та відзначення річниці Акту Злуки. Цікаво, що житомирський філіал прагнув присвятити цю акцію не лише подіям 1919 року, але й загиблим під час Голодомору 1932-1933 рр. та жертвам Чорнобильської трагедії.
«Живий ланцюг» мав розпочинатися від готелю «Ялинка» і простягатися до м. Коростишева. Для цього потрібно було залучити приблизно 500 осіб. Біля готелю «Ялинка» представники Народного Руху України повинні були отримати «естафету» від вінничан, а передати киянам у Коростишеві.
В кінці документу підкреслювалося, що ситуація владою контролюється, а для того, щоб зменшити масовість акції проводиться пропагандистська робота, поширюється інформація про її «пропагандистську суть», до того ж, планується семінар для ідеологічних працівників, на якому їм розкажуть про «білі плями історії України в період УНР».
Як же пройшло свято, організоване в таких складних умовах? У офіційному звіті зазначається, що участь у «живому ланцюзі» взяла невелика частина житомирян (більшість із них були рухівцями, або ж членами їх сімей), однак, залізнодорожним транспортом та автобусами прибули люди із інших областей. Виступала група самодіяльних артистів «Вертеп», які виконували українські народні пісні та показували сценки із українського життя.
Були й різноманітні ексцеси. Знаходилися люди, які зривали українські прапори, ображали учасників акції та звинувачували владу у «м’якотілості», яка допустила проведення заходу.
Попри це, «живий ланцюг» вдалося створити і символічно поєднати різні області України. Ця акція продемонструвала, що український національний рух набирає обертів, і попри супротив влади і діяльність провокаторів суспільство змінюється, а значить, зміниться і держава.
Попри усі негаразди, втрати, поразки і заборони українці не забули про значення того документу, проголошеного морозного січня 1919 р. Через десятиліття вшанування саме цієї події покаже слабкість влади і національну свідомість українців, їхнє прагнення до змін. Цьогоріч ми згадуватимемо ці події, переосмисливши їх із точки зору боротьби (вчергове) за нашу незалежність. Врешті, ми боремось сьогодні і за те, щоб наступні покоління щороку 22 січня вільно виходили на вулицю, аби поєднати «живим ланцюгом» Львів, Тернопіль, Донецьк, Житомир, Чернігів, Суми, Маріуполь, Севастополь, кожне село і місто вільної України. Так і буде.
