Ми більше мовчимо і ми надіємось…

Ми більше мовчимо і ми надіємось,
Молитви подумки читаючи святим.
Ми боїмось ненавидіти більше,
Та душу ж розриває на шматки.

Ми не питаємо: чому? За що? Навіщо?
Від злої люті погляд вовчим став,
І вже не пам’ятаємо життя минуле,
Чому, кого і як колись кохав.

Дітей обіймами ховаєм від війни,
А сльози ллються, ллються, ллються…
Ми віримо і бережемо тил,
Бо ЗСУ на фронті без упину б’ються.

А найстрашніше – боятися зітхнути,
І лиш на мить, щоб перевести дух.
Бо ж то в середині вибухом озветься
Страшний і чорний рідний Кременчук

Бо ж то постійно думаєш про фронт,
І серед ночі знов з жахіття скрикнеш,
Ракети? Танки? Кулемети? Прірва бомб?
А ні, була гроза і ніби тихше…

А найболючіше – дорослий погляд в 10
І спати з сином, бо боїться сам
Читати книгу про пригоди друзів
І не давати волю внутрішнім вовкам…

Життя іде та рани не загоїть,
І вже не відчуваєш навіть болю,
А руки роблять те, що заспокоїть,
Лише думки летять на поле бою.

А найсильніше – наша єдність проти зла,
Сміливість проти танків та ракет.
Здолаємо це чорне брудне зло,
Переламаємо русні старій хребет.

І будуть знову діти, сміх і жарти,
Свята веселі з пам’яттю про сум.
Лише працюй, роби, підтримуй нашу Арту
Та щиро вір у сили рідних ЗСУ.

Вікторія Рись, м.Коростишів
30.06.2022