Повчальна казка про Cвятого Миколая та добрі справи

This content has been archived. It may no longer be relevant

Десь на краю неба сидів сумний-пресумний ангел-охоронець і знічев’я розглядав хмаринки, що пропливали внизу. Повз нього проходив Cвятий Миколай.

– Добрий день, дідусю, – чемно привітався ангел. – Вітаю тебе з днем народження на небесах!

– Дякую, любий, – усміхнувся Cвятий Миколай. – А чому ти тут? Чому не несеш своєму хлопчикові подарунки від мене?

– Мій хлопчик вже давно домігся подарунка від своєї мами. Адже він не вірить у дива, не вірить в тебе. Страшно сказати, він навіть не вірить в Бога! – і нещасний ангел гірко заплакав. – Ох він загине, він точно загине, – скрикував ангел крізь ридання, – адже в нього кам’яне серце! Позавчора він зламав деревце, вчора мучив кошеня, а сьогодні: сьогодні не допоміг своєму єдиному другові! Що робити?

– Як це “що робити”? – насупив брови Cвятий Миколай. – Звичайно, рятувати дитину! Ану мерщій веди мене до нього!

Святий Миколай взяв зажуреного ангела за руку, й вони полетіли до землі, де виднілося велике місто.

– Любий хлопчику, чи не переведеш мене через дорогу? – попрохав хтось Дмитрика.

Хлопчик озирнувся й побачив старенького дідуся з білою, як сніг, бородою. Дідусь лагідно всміхався й показував рукою на той бік широкої автостради, що нею безперервним потоком мчали машини.

– А що мені за це буде? – одразу зметикував Дмитрик.

– Я подарую тобі добре серце, – відповів дідусь.

– Оце так скарб! – засміявся хлопчик. – Дякую красненько, але, певно, йдіть через дорогу самі! Мене такі подарунки не цікавлять.

– А що тебе цікавить?

– От якби мені диск з новою комп’ютерною грою, такою, якої ще ні в кого немає:

– Добре, буде тобі диск, – погодився дідусь. І Дмитрик повів старого до підземного переходу:

“От кумедний старий! – сміявся Дмитрик, вставляючи диск у дисковод. – Міг би сам перейти, а він розгубився. Класно я його обдурив! Тепер маю на шару нову гру. Цікаво, що там?”

Хлопчик натиснув на кнопку “Увійти” і: опинився посеред пустелі. Скільки бачило око простягалися жовті бархани, лише ген-ген на обрії виднілася гора, а на ній високий замок.

Дмитрик стояв і розгублено кліпав очима. Раптом перед ним з’явився той самий дідусь.

– Як я тут опинився? Хто ви? – закричав Дмитрик. – Негайно поверніть мене додому! Не маєте права!

– Спокійно, Дмитрику, – сказав дідусь, – не гарячкуй. Я святий Миколай, і я виконав твоє бажання. В тебе є нова гра – такої більше ні в кого немає. Але я не можу повернути тебе додому, поки ти в неї не зіграєш, адже ти вже запустив програму – гра почалася.

“От дурень! – подумки вилаяв себе хлопчик. – Чому я ніколи не читаю інструкції?!”

– Нічого страшного, – вів тим часом далі Cвятий Миколай. – Якщо ти правильно виконаєш завдання, то скоро знову опинишся у своїй кімнаті. Правила такі: мусиш дістатися он до того замку, що на горі. Маєш п’ять життів і чарівні речі на те, щоб подолати три рівні:

З цими словами дідусь витяг з піску табло, на якому світився напис “У вас залишилося п’ять життів”, баклагу з написом “Вода”, пакунок з написом “Хліб” та моток товстої мотузки без жодних написів. Табло Cвятий Миколай встромив держаком в пісок, а речі простягнув Дмитрикові.

– Але стережися, коли вичерпаються всі п’ять життів, ти по-справжньому помреш:

– Тю, так це ж зовсім дитяча забавка, – скривився хлопчик, – для дошкільнят. Я легко з нею впораюсь, навіть на одному житті!

– Що ж, вирушай. Щасливої дороги!

І Дмитрик попрямував у напрямку до гори, навіть не попрощавшись зі Cвятим Миколаєм.

Йти по піску було важко, ще й сонце палило немилосердно. Скоро Дмитрик вибивсь із сил, до того ж йому страшенно хотілося пити. Він витяг баклагу та раптом почув, як хтось тоненьким голосочком стогне: “Пити, дай мені пити! Я гину!” Хлопчик озирнувся й побачив неподалік тоненьке деревце, листочки на якому геть поскручувалися від спеки. Саме воно так жалібно скиглило й просило води.

“От іще, буду я усілякі цурпалки напувати, коли самому пити хочеться”, – обурився Дмитрик і приклався до баклаги. Раптом на хвильку стало темно, а коли знову розвиднилося, хлопчик побачив, що знову опинився біля табло, на якому світилося: “У вас залишилося чотири життя”.

Що поробиш? Довелося Дмитрикові починати спочатку. Добре хоч, що у баклазі знову з’явилася вода.

Як і першого разу, Дмитрик добрів до деревця геть знесилений і спраглий. Але цього разу він був розумніший. Половину води хлопчик вилив під деревце, а половину вирішив випити сам. Проте, варто лише було йому наблизити баклагу до рота, я знову заблимало світло. Дмитрик швиденько вилив рештки води під деревце.

“Як я відразу не здогадався?! – подумав хлопчик. – Не треба проходити всю пустелю. Потрібно тільки правильно виконати завдання. Я напоїв деревце і зараз перестрибну на другий рівень.”

Він заплющив очі та став чекати. Проте нічого не відбувалося.

“От кляте дерево! – зрозумів Дмитрик. – Воно було пасткою! Я віддав йому всю воду, і тепер не зможу дійти до краю пустелі!”

Розлючений хлопчик зломив ненависне деревце і: опинився біля табло. “У вас залишилося три життя”, блимало воно, ніби знущаючись із Дмитрика.

“Ось сяду тут і буду сидіти, поки не помру, тоді всі вони пошкодують, але буде пізно!” – мстиво подумав Дмитрик і гепнувся на пісок: Сидіти було нудно. Та й лежати було нудно. А ще страшенно хотілося пити. А баклага, хоча й була знову повна води, не хотіла відкручуватися. На довершення до всіх неприємностей табло знову блимнуло й змінило напис на: “У вас залишилось два життя”.

“Е ні, – вирішив Дмитрик, – не буду я сидіти тут і чекати на смерть! Краще піду до того пенька недоробленого. Раптом пощастить знайти рішення.”

І він знову вирушив у путь.

Дмитрик стояв біля деревця і з ненавистю дивився на нього. Начебто нічого й не траплялося, клята рослина стирчала над піском ціла й неушкоджена та жалібним голосочком благала води.

“Напоїв би я тебе!” – злився Дмитрик. Він не знав, що йому робити, тому просто сів на пісок і дивився на свого гіллястого ворога, ніби сподівався, що той підкаже правильне рішення. А деревце скиглило та скиглило. Скручені листочки тремтіли на ньому, мов пожовклі пальчики хворої дитини, а гілочки, наче рученята, простягалися до Дмитрика.

“Водички, водички!” – благало воно. Серце хлопчика стало стискатися від жалю і він не витримав, розплакався та вилив воду під дерево.

– На, пий, прокляте! – закричав Дмитрик і гепнувся на пісок, розмазуючи кулачками сльози.

Аж раптом сталося диво. Деревце ожило, його листочки розгорнулися, а між ними задухмяніли чудові рожеві квіти. Рослина лагідно торкнулася гілочкою Дмитрикової голови, ніби дякувало.

– Яке ж ти гарненьке! – захоплено вигукнув хлопчик і опинився на гірській стежині.

Він озирнувся по сторонах і побачив, що стоїть неподалік від містка, перекинутого над прірвою. З того боку прірви височів замок. До нього було зовсім недалечко. А на цьому боці ріс крислатий дуб, на якому висіло табло зі знайомим Дмитрикові написом.

“Ха! В мене цілих два життя залишилося! А до замку – кілька кроків,” – зрадів хлопчик.

Він попрямував до містка. Аж раптом з-за каменя вистрибнув лев і страшно загарчав. Дмитрик дуже злякався. Він позадкував до дуба, притиснувся до стовбура й заплющив очі, чекаючи, що лев ось-ось накинеться на нього.

Проте замість гострих лев’ячих зубів на своєму горлі Дмитрик відчув, як щось м’якеньке треться об його ногу та ще й нявкає. Хлопчик розплющив одне око, потім друге й побачив, що лев як стояв біля містка, так і стоїть, а об Дмитрикову ногу треться гарненьке руде кошеня.

Дивним чином Дмитрик одразу заспокоївся. Він відкинув набридливе кошеня, сів і став думати, як обминути хижака. Від напружених думок Дмитрикові захотілося їсти.

“О, так у мене ж є пакунок із хлібом! – згадав хлопчик. – Лев, певно, теж голодний. Треба кинути йому хліб і, поки він буде їсти, проскочити на міст.”

Зраділий Дмитрик розгорнув пакунок із хлібом. Аж тут кошеня мовби здуріло. Воно стало голосно нявкати й дряпатися на руки. “Дай мені хлібця! Я таке голодне,” – ніби промовляло воно.

– Іди геть! Багато вас тут таких ходить! – відштовхнув Дмитрик кошеня й кинув хліб левові.

Лев не звернув на хліб жодної уваги. Натомість сонце блимнуло й згасло, а коли знову стало світло, Дмитрик побачив на табло, що в нього залишилося лише одне життя.

Окрім цього нічого не змінилося: хліб був у пакунку, лев – біля містка, а кошеня знову терлося об Дмитрикову ногу й несамовито нявчало.

Дмитрик сидів, стиснувши голову руками. Він напружено шукав вихід. Але вихід не хотів знаходитись. А тут ще набридливе кошеня безперервно нявкало, збиваючи хлопчика з думки.

“Ось що, – нарешті вирішив Дмитрик, – нагодую це нестерпне створіння, а потім кину його левові. Хижаки не їдять хліба, зате вони із задоволенням ласують м’ясом! Буде знати, як набридати!”

Хлопчик кинув хліб котику й незворушно дивився, як мале розправляється з гостинцем.

“Скоро тобою теж поласують”, – холодно подумав він, взяв тваринку на руки та наблизив до свого обличчя, щоб краще роздивитися.

Котик вдячно замуркотів і раптом лизнув шорстким язичком Дмитрика просто в ніс.

Серце хлопчика знову стиснулося, сльози бризнули з очей.

– Бідняточко, – промовив він, ридаючи, – як я міг таке вигадати, щоб кинути його хижакові! Біжи, маленьке, живи!

І Дмитрик опустив кошеня на землю. Проте, замість того, щоб тікати, котик стрімголов побіг до лева.

– Куди ти, дурненьке, тікай, він розірве тебе! – закричав хлопчик і, не пам’ятаючи себе, побіг за котиком.

За кілька кроків від хижака він опам’ятався й зупинився. І тут, зблизька, Дмитрик побачив, що задню лапу затисло левові між дошками містка. Ось чому хижак стояв на одному місці!

Тим часом кошеня терлося вже об левову морду, а той замість проковтнути нерозумного малюка, обережно лизав його своїм величезним язиком. Скориставшись цим, Дмитрик прокрався до містка і вже хотів бігти на той бік, аж раптом йому в голову прийшла думка: “А що буде з нещасним левом? Адже нікому буде звільнити його, і він загине від голоду”. І лаючи себе за безглузду жалісливість, хлопчик однак заходився розсувати дошки, між якими застрягла лев’яча лапа. За мить хижак був вільний, а Дмитрик приготувався до смерті від ікол царя звірів. Він заплющив очі, а коли розплющив їх, побачив, що стоїть по той бік прірви.

Отже, це був третій рівень, і хоч у Дмитрика залишилося лише одне життя, за наступним поворотом на нього чекала перемога.

Хлопчик бадьоро крокував стежкою, яка вилася над прірвою, і наспівував веселу пісеньку. Аж раптом звідкілясь знизу до нього долинув крик про допомогу.

Дмитрик обережно нахилився над краєм і побачив, що внизу, на вузесенькому карнизі, чіпляючись пальцями за розколини, стоїть і волає про рятунок його єдиний друг Сашко, з яким вони нещодавно посварилися назавжди.

– Як ти там опинився? – гукнув до нього Дмитрик.

– Не знаю, – заплакав Сашко. – Каміння в мене під ногами осипається, і я ось-ось зірвуся в прірву!

– Не панікуй, я зараз витягну тебе! – підбадьорив друга Дмитрик, одразу забувши про сварку.

Він зняв з плеча мотузку, міцно прив’язав її до кривої сосни, яка росла над прірвою, й кинув другий кінець мотузки вниз. Але мотузка виявилася закороткою. Хоч як Сашко старався, він не міг дотягнутися до неї.

– Не хвилюйся, – крикнув йому Дмитрик, – зараз я спущуся по тебе.

Він вже взявся за мотузку, щоби спускатися до Сашка, аж тут з’явився святий Миколай.

– Що ти робиш? Зупинися! – сказав він. – Чи ти забув, що в тебе залишилося лише одне життя? Якщо ти зірвешся, то загинеш по-справжньому!

– Але ж там мій друг! – заперечив Дмитрик. – Я мушу його врятувати!

І він став спускатися.

– Лізь по мені, – скомандував Дмитрик Сашкові. Він висів, на витягнутих руках тримаючись за мотузку. Навіть так ноги його не діставали до карнизу.

Сашко вхопився за Дмитрикові ноги й подерся вгору, як по канату. За мить він був уже нагорі.

– Зі мною все гаразд. Піднімайся! – гукнув він Дмитрикові.

Але в хлопчика вже не було сил триматися за мотузку. Кілька секунд Дмитрик ще звивався, намагаючись підтягнутися вгору, потім руки його розтиснулися, і він полетів у прірву.

Він чекав на удар об землю, але раптом залопотіли крила, якась сила підхопила хлопчика й понесла вверх. Ноги його м’яко торкнулися поверхні. Дмитрик розплющив очі та побачив, що стоїть на самій вершині гори, біля сходів до сліпучо-білого осяйного палацу, який ніби плив на тлі блакитного неба.

– Ти переміг! – почув Дмитрик. Він озирнувся й побачив, що поруч з ним стоїть усміхнений Cвятий Миколай.

– Дідусю, як же так, – здивовано спитав у нього хлопчик, – я падав униз, а опинився на вершечку гори?

– Тут, в замку Доброго Серця, діють зовсім інші закони тяжіння: тільки той, хто готовий віддати своє життя за друга, отримує життя.

– А хто живе в цьому чудовому замку?

– В ньому живе Бог!

Дмитрик у захваті дивився на замок Доброго Серця. Нічого прекраснішого він не бачив у житті. Серце хлопчика стрибало від радості. Це було таке щастя, що Дмитрикові захотілося обійняти увесь світ. Він розкинув руки й обернувся до святого Миколая, але доброго дідуся вже не було поруч. Замість нього Дмитрик побачив свою кімнату. А коли знову обернувся до замку, тільки голубий екран комп’ютера світився перед очима хлопчика. Проте радість залишилася у Дмитриковому серці. Він усміхнувся й прошепотів: “Дякую тобі, Cвятий Миколаю!”

Біля хлопчика невидимо стояв радісний і сяючий ангел-охоронець і, так само усміхаючись, шепотів: “Дякую тобі, Cвятий Миколаю!”

Автор: Галина Манів

Матеріал взято з сайту mamabook.com.ua