Усміхніться): У садочку молода вихователька допомагає трирічному малюку взувати зимові чобітки…

У садочку молода вихователька допомагає трирічному малюку взувати зимові чобітки. Йде з великою натугою. Малюк крекче, вихователька хекає. Від напруги розчервонілася, але насилу взула. Присіла перевести подих.

Малий повідомляє, що не на ту ногу взули. Вихователька дивиться, дійсно переплутала лівий з правим. Починає стягувати. Назад йде легше, але треба трохи пововтузитися, а потім знову взувати.

Змахує рукою краплі поту на чолі. Малому теж важко, але терпить. Обоє стараються. Ще трохи і чобітки на ногах. Малий промовляє:

– Це не мої чобітки.

Вихователька в ступорі. В неї починають тремтіти руки. Зі стогоном зітхнувши, стягує чобітки. Дихання глибоке, бо фітнес ще той. Коли один чобіток вже лежить на підлозі, а інший от-от сповзе, малий видає:

– Це чобітки мого братика. Мама сказала їх носити.

Праве око у виховательки починає сіпатися. Вона йде випити склянку води, хоча їй хочеться чогось набагато міцнішого. Але бере себе в руки і знову починає взувати малого.

Чомусь цього разу виходить найважче. Піт збігає струмком і змиває туш.

Малий кілька разів голосно ,,ойкає”, але терпить. Намагається допомогти, як вміє.

Вихователька вже подумки написала заяву на звільнення і вирішує в травні їхати до Польщі збирати полуницю.

Проходить ще трохи часу. Нарешті чобітки взуті.

Виснажена сідає на стілець перепочити. Малий винувато стоїть перед нею і чекає, щоб продовжити вдягатися.

Зрештою, трохи прийшовши до тями, вихователька допомагає йому вдягнути куртку та шапку. Питає, де його рукавички. Малий злякано тихесенько вичавлює з себе:

– У чобітках…

Взято з просторів  інтернету