Короткі оповідання про доброту та добрі справи – велика підбірка для дітей
Пропонуємо підбірку повчальних оповідань для дітей про добро та добрі вчинки для дітей.
“Красиві слова і красиве діло” (Василь Сухомлинський)
Серед поля стоїть маленька хатина. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.
Одного разу серед літнього дня захмарило й пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці й дивилися, як з неба ллє, мов з відра.
Коли це бачать: до хатини біжить ще один хлопчик. Незнайомий. Мабуть, з іншого села. Одежа на ньому була мокра, як хлющ. Він тремтів од холоду.
І ось перший із тих хлопців, які сиділи в сухому одязі, сказав:
— Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе…
Другий теж промовив красиві й жалісливі слова:
— Як страшно опинитися в зливу серед поля! Я співчуваю тобі…
А третій не сказав ні слова. Він мовчки зняв із себе сорочку й дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку и одягнув суху.
Гарні не красиві слова. Гарні – красиві діла.
“Добре діло” (Євген Шморгун)
Була весна, ліс прибрався, мов на оглядини, всіма своїми принадами вигравав проти сонця. Мерехтіло в очах від розмаю квітів, приємно паморочилася голова від запахущості молодої листви, від пташиного пересвисту.
Тоді й трапилася ця зовсім незначна пригода. Як переходили видолинок, Інна відчула, що за ногу її щось шарпнуло. Глянула — а це нога потрапила в сильце.
Було сильце із тонкої линви. Років з п’ять чи й більше тому якийсь браконьєр, мабуть, поставив його на заячій стежині, примотавши кінцем до молодого дубка. Хтозна, чи потрапило коли в нього необачне звірятко, а от дубкові вийшла від того велика шкода: линва глибоко врізалася в стовбур і не давала деревцю можливості рости.
Ми трохи помарудилися, але таки розмотали заплуту і швиргонули іржавий шмат линви на дно ярка в зарості анемони….
От і вся пригода. Здавалося б, давно пора їй забутися. А Інна ні-ні та й скаже:
— Пригадуєш, як дубка визволили?
А все тому, що ми тоді не просто провели у лісі хороший весняний день, а й зробили хоч маленьке, але добре діло: визволили деревце.
“Санчата” (Ярослав Стельмах)
Нарешті вирішили йти додому. Дивимось — дядечко з паличкою до нас прямує.
– Мені, — каже, — хлопчики, незручно дуже, але взув я старі черевики, а вони ковзкі. Боюсь, не піднімуся нагору, впаду. Мені дуже незручно, — повторює, — але чи не змогли б ви мене на гору оцю підвезти?
Йому, мабуть, теж додому потрібно було, як і нам.
Ми трохи розгубились — нас дорослі катали на санчатах, це правда, а от ми їх ніколи. Я і кажу:
— Звичайно, можемо! Сідайте, будь ласка.
От веземо дядечка, а він іще ззаду паличкою своєю підштовхує. Тільки виїхали — тіточка якась біжить.
— Що, — кричить, — зламав?
А ми їй:
— Та ні! Він хоч і важкий, але санчата теж міцні, будь-кого витримають. Так що ви не хвилюйтеся, не зламав.
Дядечко засміявсь і до тіточки:
— Нічого я не зламав. Просто слизько дуже, от я і попросив хлоп’ят підвезти.
Тут і ми зрозуміли, що вона зовсім не про санчата питала.
Тіточка взяла його під руку, і вони пішли. «Спасибі» сказали.
А ми думаємо: «Раз на гору вже зайшли, то ще раз спустимось».
Спустилися. Стоїмо, чекаємо — може, ще когось підвезти потрібно. Довго чекали — ніхто не просить. Бачимо — бабуся йде.
Ми до неї.
— Чи не треба вас на гору підвезти?
А вона ступнула назад і каже:
— Ви вже краще самі катайтесь, а то ще завезете на гору, а там відпустите.
Чи то вона так пожартувала — незрозуміло.
Ми тоді ще раз з’їхали. Вже стемніло, а нікого так і нема.
Ми й пішли собі додому.
«Нічого, — думаємо, — завтра теж прийдемо кататися. От тоді, може, кого-небудь і підвеземо!»
“Білка і добра людина” (Василь Сухомлинський)
Шла собі лісом Добра Людина. Дивилася на трави й квіти ласкавими очима. Не наступила на квіти, бо помітила їх. Ось підійшла Добра Людина до високої сосни. Побачила білочку.
Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок. Добра Людина впізнала куницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздожене білку й розірве своїми лютими пазурями. З жалем і болем у серці глянула Добра Людина на бідолаху.
Побачила білочка очі Доброї Людини, плигнула з дерева й сіла їй на плече. А зла куниця втекла в темний ліс.
Погладила Добра Людина білочку та й сказала:
— Стрибай собі до свого дупла.
Глянула білочка вдячно Добрій Людині у вічі й пострибала додому.
Дітки давно вже чекали її. Вона й розповіла їм про Добру Людину.
“Хай я буду ваша, бабусю” (Василь Сухомлинський)
На околиці села живе старенька бабуся Марина.
— У неї немає нікого-нікогісінько, — часто говорить матуся Марійці, трирічній дівчинці.
Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини. Встане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір’я й бачить:
сидить бабуся на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї, Марійку.
Марійка біжить до бабусі, вітається:
— Добрий день, бабусю!
— Добрий день, Марійко, — радісно відповідає бабуся. — Посидь біля мене, дитинко.
Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Вабить луг — скільки метеликів там літає. Вабить річка — який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла… Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.
— Чому ви зітхаєте, бабусю?
— Бо нікому й слова промовити… Одна я, однісінька…
— Хай я буду ваша, бабусю,— тихо шепоче Марійка й цілує її старечу зморщену щоку
— Добре, дитинко, будеш моя,— усміхається бабуся Марина. До вечора Марійка бігала в лузі, купалася, милувалася
метеликами. Про бабусю не забула. Побігає в лузі, прибіжить до бабусиного подвір’я й защебече:
— Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки, ой, як у лузі бігати хочеться!
“Маленькі помічниці” (Олег Буцень)
Оля і Ліда гуляли у дворі. Побачила Оля, як Петрик допомагає своїй мамі розвішувати білизну на мотузці, і сказала подрузі:
— І я сьогодні мамі допомагала.
— І я теж, — відповіла Ліда.
— Що ж ти робила?
— Тарілки витирала, і ложки, і виделки.
— А я черевики почистила.
— Мамині? — спитала Оля.
— Ні, свої.
— Хіба це допомога мамі? — засміялася Оля. — Ти ж їх собі почистила.
— Ну то й що. Зате у мами сьогодні буде менше роботи, — сказала Ліда.
“Спасибі лісникові!” (Галина Демченко)
Нахвалявся мороз усіх в лісі поморозити. Холодних вітрів, лютих хурделиць накликав. Завивали вітри, шаленіли хурделиці. Снігом усе замітали. Скрутно, голодно стало птахам і звірам. Навіть білочка й та засмутилася. Були в неї сякі-такі припаси, та вийшли. А до весни ще далеченько. «Добре їжакові,— думає білочка,—добре борсукові й ведмедеві: позасинали у своїх схованках під снігом і горя не знають. А тут, мабуть, доведеться, по чужих лісах поживи шукати».
Дострибала білочка до узлісся. Аж чує: хтось шурх-шурх, рип-рип!
Глянула, а то лісник на лижах пробирається. За плечима в нього тугий мішок, при боці — верболіз та осика, в пучечки пов’язані.
Підійшов лісник до крислатого дуба. Розклав на снігу свої вінички. Це — для зайців. Потім відступив трохи і в простору дуплянку, що висіла на сучку, поклав жолудів, соняшникового насіння, житніх сухарів. Це вже для білочки. Тепер їй не доведеться свою домівку й рідний ліс полишати.
“Смачний носик” (Ольга Зубер)
Прийшла зима. Засипала все навкруг снігом, замела доріжки, вікна морозом розмалювала.
Вийшла Марічка надвір погуляти. Побачила величезні кучугури снігу і вирішила зліпити сніговика.
Оскільки Марічка була маленькою, то й сніговик вийшов маленький. Не сніговик, а сніговичок. З оченятами – ґудзиками , віником-гілочкою, носиком-морквинкою.
Змерзла Марічка поки ліпила сніговичка й побігла в хату грітися.
Наступного ранку вийшла вона надвір. Дивиться, а в сніговичка носика немає. Взяла вона ще морквинку і зробила з неї сніговичку нового носика.
А наступного дня, та ж сама історія: стоїть сніговичок і знов без носика.
Дивується Марічка: куди ж це морквинка щораз зникає?
І вирішила вона поспостерігати за сніговичком. Пішла в хату і у віконечко позирає. Аж тут глядь, – підкрався до сніговичка зайчик. Хвать морквинку і навтьоки!
Так от, хто носика в сніговичка щораз цупить! – сміється Марічка.
Розповіла цю історію дівчинка бабусі. А та й каже:
– На, онучко, ще морквинку! Зроби носика сніговичку!
Марічка так і зробила. Побігла надвір і приліпила морквинку сніговичку замість носика.
А наступного дня – знов морквинки немає!
Ось так Марічка цілу зиму зайчика годувала!
