Свій 100-літній ювілей відзначатиме найстарша волонтерка Коростишівської громади

Кожного раннього ранку Марія Карлівна прокидається з думкою, що повинна встигнути за день сплести кружечок, а завтра другий. Донька Оля їх зшиє, наповнить синтапоном і буде подушечка для когось із хлопців – наших соколиків.

Вже скрізь на фронті впізнають подушечки Марії Карлівни і охоче їх розбирають, коли приходить чергова посилка з Коростишева. Охоче, бо віє від них домашнім теплом і непідробними спогадами дитинства. А коли дізнаються, що ці подушечки плете бабуся, якій майже 100 років, радіють, мов діти, і усвідомлюють, що ризикують життям не марно, що мають за кого воювати, що на них чекають.

Так і Марія Карлівна плете нові й нові кружечки, бо усвідомлює, що потрібна, що її праця корисна, що і вона, незважаючи на свій столітній вік, має можливість працювати на Перемогу України.

Народилась Марія Карлівна Корделевська у селі Осиковий Копець.

«У нас колгосп називався «Промінь» і казали усі не в Осиковому Копці, а в Промені. Батьки працювали в тому колгоспі. Батько поляк, але тоді я не збагнула запитати в нього звідки його батьки. От мамині звідки знаю – вони із Осикового Копця. Але коли згоріла їхня хата, то вони перебрались у Коростишів. Таким чином найближчі родичі по мамі зараз живуть в місті.

Батько був трактористом і біля молотарки механіком, мама працювала в полі.

У Голод 1933-го рятувала нашу родину корова. Її не забрали, а от запаси забрали усі. Корова нас рятувала. Весною, коли підростали у полі “бурячки”, то їх копали, мили, сушили. Потім в жорнах, які були майже в кожному дворі, перемелювали сушене лушпиння з гречки, яку вдома посіяли, і ті бурячки. З такого мама готувала їсти.

В родині нас було четверо дітей. А мама виросла в родині де їх було восьмеро, і в батьковій так само – восьмеро. Та найбільша сім’я – в моєї сестри Броніслави – 10 дітей» – розповідає Марія Карлівна.

Справжнім потрясінням для їхньої родини стали репресії. Діти залишились не лише без батька, а й без мами. «У 1937 році в червні забрали тата, а маму у жовтні. Репресовували тоді поляків і батьку ткнули, що він співав «Єще Польща не згінела». Тому його судили за членство у якійсь польській групі, через що одразу розстріляли в Житомирі.

Мама тоді працювала в колгоспі і чула, що і жінок забирають. В колгоспі були їздові, а до кожного були прикріплені коні. От був такий їздовий Віцько, який запропонував моїй сестрі Броні вийти за нього заміж. Мама підтримала їхній шлюб, а незабаром репресували і її. Так я, двоє братів залишились на опіку молодої родини Броні з Віцьком. Через зиму сестра з чоловіком перейшли у свою новозбудовану хату і нас залишили самих по собі. Трохи дід, мамин тато, з нами пожив, але ж він був старенький. Старший брат працював у колгоспі, там і харчувався, а менший працював де прийдеться. Коли вже мами не було, я два роки навчалась у двокласній польській школі, що була в Осиковому Копці. В третій клас перевели у Шахворостівську школу.

Під час окупації ми працювали у власному господрастві, допомогали іншим людям, цим і підробляли. Німці добре відносилися до місцевого населення.

Після звільнення Житомирської області, сестра почала збирати документи аби повернути маму. Їй це вдалося, після шести років розлуки ми знову її побачили. У той скрутний час жилося бідно, не було у що вдягнутися. І мама, щоб заробити на прожиття, шила і вишивала безрукавочки, які продавала на базарі. Тоді мамина двоюрідна сестра вчителювала у Коростишівській школі й допомогла нам перейти сюди вчитися. Школа була в будівлі кірхи. Таким чином ми разом з мамою покинули сільську хату і перейшли в місто. Мамина сестра нас забрала до себе. Незабаром ми хату перевезли у місто».

Мама Марії Карлівни прожила достойних 92 роки. Всього побачила на свій вік: війну, голод, стала вдовою ворога народу, відпрацювала 6 років у засланні в районі Аральського моря, післявоєнну відбудову, онуків від старших і менших дітей. Всього…

Про життя у місті Марія Карлівна згадує так: «Вчилася ще в українській школі, що була навпроти костелу. Загалом закінчила 7 класів. Поки вчилась то й картоплю у колгоспі Кірова садили, і євреям хати мастили, щоб підробити. Пізніше працювала статистом на машинно-тракторній станції, а коли одружилась у 1948 р., то вже в 1949 р. в нас народилась Лариса, потім Ольга, а потім Олена. Як діти підросли, пішла працювати у дитячий садочок, що був навпроти лікарні. Спочатку працювала нянею, а потім – на кухні. 20 років там працювала. Коли вийшла на пенсію, пішла співати у хор при Будинку культури «Ветеран», під керівництвом Івана Федоровича».

Плести крючком Марія Карлівна навчилась понад 90 років тому, коли була в 2-му класі. Плела для себе шапочки. А при німцях навчилась в’язати шпицями. Шкарпетки в’язала, бо ніде було їх взяти, і обмінювала в селі на продукти. Так все життя і в’яже – для себе і для людей.

ВІТАЄМО МАРІЮ КАРЛІВНУ З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ І БАЖАЄМО МНОГІЇ ЛІТА В ЗДОРОВ’Ї ЗУСТРІТИ ПЕРЕМОГУ!!!!!