КРІЗЬ ПРИЗМУ СТОЛІТЬ

Коростишівщина… Едвард Руліковський, історик ХІХ століття, прозвав цей край Поліською Швейцарією. А скільки незвіданого зберігають тутешні ліси та болота, поля та долини, річки та рівчачки, гранітні скелі. Вони є свідками загадкової та несподіваної минувшини кожного села.
Серед сіл Коростишівського району є село Зубрівка, що лежить на берегах річки Свинолужки. Його засновники Ян (Іван) Зубр з дружиною Марією Богданівною влітку 1602 року купили частину старосілецьких земель за 160 коп литовських грошей. Спочатку збудували собі маєток, а з часом осадили село. Поява нового села саме на цьому місці не випадкова, адже Марія була дочкою Богдана Стрибуля, власника села Студенної Води. Вони й оселилися поближче до батька, а свою маєтність називали Старосілецькою. Очевидно, Марія Богданівна пережила свого чоловіка, бо останні згадки про неї датовані 1624 роком, а Івана Зубра – 1609 роком. Після них Старосілецьку маєтність тримав у власності Єжи Зубр, ймовірно син. У 1628 році за 3 хати, що стояли в його селі сплатив податку 9 злотих польських. Після національно-визвольної війни Богдана Хмельницького (1648-1654 рр.), шляхтич Зубр вже згаданий як власник іншого села в глибині Житомирського Полісся. Та хоч поміщик пішов, але село залишилося.
В подальшому багато десятиліть Старосілецьку маєтність називали Свинолужкою. Саме під цією назвою загадане село 1750 року в допитах Івана Подоляки, ватажка гайдамацького загону. Вони активно діяли в лісах Житомирщини. Не оминули й місто Радомисль, яке у середині XVIII ст.. було центром уніатської митрополії. Дорогою до міста вони піймали римаря з села Свинолужки, який був на роботі у Михаїла Примовича. Дітей Радомисльського губернатора зв’язали з дітьми старости, ще й інших людей та жидів. Склали їх в яру, після чого взяли слуг та римара і пішли до Радомисля де схопилили помічника М. Примовича. Різними хитрощами увійшли до замку, де взяли у писаря шість червонців, в Михаїла Примовича гроші тверді, сукмані та інші речі: галантерне, зигарок (годинник), хрест. Загалом від цього «рабунку» їм дісталося на 13 осіб по 25 рублів. Ще в «жида» взяли небагато грошей, які віддали римарові. Вийшовши з Радомисля тієї ж ночі пішли до лісу та поділили трофей. Після цього відправили римара, якого не в’язали і пішли собі далі. Таким чином, чоловік із села Свинолужки, а нині Зубрівки, який у Михаїла Примовича був майстром по виготовленню ремінної збруї, тобто лимар (рідше римар), був провідником у Радомислі гайдамацького загону Івана Подоляки.
Майже через століття – у 1828 році село все одно згадане під назвою Свинолужка, але вже як власність Густава Олізара, де налічувався 21 двір. Враховуючи те, що в дворі проживало щонайменше 5 осіб, то жителів було понад сотня.
Незважаючи на складне політичне становище в державі протягом кількох століть та скрутне становище селянства, люди переповідали одне одному минувшину свого краю. І таким чином зберегли в пам’яті прізвище засновників села. В останні роки ХІХ століття поміщицьке село вже вказане як Зуброва або Зубрівка, воно ж Свинолужка. Дворів було 87, а жителів 583 особи. Площа селянської землі становила 601 десятину 1186 сажнів. У селі були каплиця, маслобійня, круподерка, соломорізка, водяний та повітряний млини.
Таким виринуло з глибини віків село Зубрівка, засноване на старосілецькій землі вздовж річки Свинолужки, а нині – частина села Більківці.
Записи Олени Тунік-Мозговенко,член Національної спілки краєзнавців України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *