Слухати радіо RadioKOR


19 лютого за старим стилем минає 160 років, як оголошено Маніфест про скасування кріпацтва. З того дня розпочалося втілення селянської реформи, яке тривало кілька десятиріч. Розповідь присвячую Більківцям, Зубрівці, Теснівці та Старосільцям.
Олена Тунік-Мозговенко, член Національної спілки краєзнавців України
Свідомі і вже розкріпачені селяни були заклопотані тим, як викупити землю у поміщика. В кожному селі були свої нюанси цього процесу. У Більківцях, Зубрівці та Теснівці, які були власністю Графа Олізара, остаточний викупний договір укладено 20 травня 1863 р., який підписали: власник, відставний поручик Граф Карл Густавович Олізар та уповноважені селяни від товариств с. Більковець — Василь Самійлик, Іван Ломак, Петро Шафаренко, Іван Кукса, Микола Потапчук, Сила Нестерчук, Данило Микитенко; с. Свинолужки — Микола Мельник, Іван Бойков, Роман Матвійчук, Андрій Самійлик; с. Теснівки — Василь Бубненко, Василь Мартинюк, Тодось Довгаленко.
До договору прикріплювались статутні грамоти, в яких прописували обов’язки кожної зі сторін. А саме: власник не надавав права селянам відкривати шинки, якими підірвалися б законні права поміщика; для утримання в належному стані дороги, мостів та переправ, як на власницькій так і на мирській землі, поміщик зобов’язувався дати необхідне дерево, а селяни повинні були робити ремонт або будівництво транспортного зв’язку; для обмеження від потраву, як селянських так і власницьких посівів та хлібів поміщик зобов’язувався надати потрібне дерево та хмиз, для облаштування сільських воріт, які мали зробити селяни. І в літній час, утримувати сторожа, якому половину винагороди за роботу виплачував поміщик, іншу половину — селяни; селянам дозволяли пускати свою худобу на пасовисько у поміщицьку толоку лише тоді, коли дозволяла тутешня економія, а в лісі випасати заборонялося.
Також йшлося, що селянам через 9 років (ймовірно, після повного розрахування за землю) буде відпускатись паливо на кожен двір по одному возу на тиждень зі стовбура і гілок, в місцях, призначених економією за оплату 2 руб 50 коп або потрібно було відпрацювати 8 чоловічих піших днів на рік, за що їм видавали 52 знаки, без пред’явлення яких, не мали права їхати в ліс. На вивіз дров призначалося два дні на тиждень і дозволялось у ці дні брати кожному господарю стільки фур, скільки пред’являв знаків. Але якщо протягом 4 тижнів, хто із селян не взяв дров, то отримати їх «заднім числом» не дозволялось.
Власник надавав право селянам викупити присадибну та польову землю, яка знаходилась в їх користуванні. Згідно статутних грамот селянам надано в наділі землі в с. Більківці — присадибної 98 дес 1535 саж, а польової — 445 дес 1404 саж, в с. Свинолужка — присадибної 55 дес 1399 саж, польової — 245 дес 2016 саж, в с. Теснівці — присадибної 25 дес 1442 саж, польової — 115 дес 570 саж.
Виплатити гроші за землю селяни зобов’язувалися протягом 10 років, тобто щороку 6 грудня і 6 липня кожного півріччя наперед вносити необхідну суму. А саме: за кожний корінний наділ польової землі, що складався із 7 дес 1638 саж — по 5 руб 12 коп на рік, а за кожну десятину присадибної землі — по 2 руб 4 коп. Якщо хтось із селян, не виплачував необхідної суми у вказаний термін, то мав відпрацювати: 10 днів косовиці, що коштувало 30 коп/день; 18 днів в’язання хліба — також 30 коп/день; 5 днів для молотильної машини — 20 коп/день; 5 днів жіночих для прибирання сіна або для обробітку городу, або для іншої жіночої роботи, ціною 15 коп/день. Тобто всього виконати роботи на суму 7 руб 16 коп.
Та не Графу Олізару селяни виплачували гроші за землю. Передбачливий поміщик ще на початку 1852 р. взяв позику в Санкт-Петербурзькій ощадній казні, а під заставу віддав усі села свого Коростишівського ключа. Перед заключенням викупного договору із селянами Граф звернувся до Мирового Посередника, пояснюючи, що його майно, в тому числі Більківці, Зубрівка, Теснівка, закладене в Санкт-Петербурзькій ощадній казні 12.02.1852 р. Оскільки, ці села переходили селянам на оброк, а слідом і на викуп за підтримки держави, то він бажав, щоб селяни платили в державу, погашаючи його борг, а залишок суми держава виплатила б йому. Так, власне, й сталося.
Такий механізм запропонувала і практикувала держава, з метою урядової допомоги селянам. В результаті угоди поміщик отримував від держави вартість земельної ділянки відразу, а уряд надавав селянам на певний термін під придбану землю певну суму з розстрочкою сплати її. Така допомога давала можливість поміщику взятись за інші форми господарювання, а селянину не розоритися.
1863-й рік був доленосним і для старосільчан. Радомишльський повітовий суд 7 грудня за № 8069 повідомив, що поміщиця Станіслава Антонова Залеська та селяни Старосілець кількістю 330 осіб чоловічої статі уклали викупний договір про викуп у власниці за сприяння урядової позики присадибних та польових угідь, якими вони користувалися, детально позначених в подвірному описі. Повітовий суд видав селянам данну на землі. Площа присадибної землі становила 87 десятин 1772 сажні. Ця земля розташовувалася в межах села. Польова земля, 735 десятин, була прикріплена до с. Старосілець та позначена кордонами з північно-східного боку кордону с. Минійок і канавою від поміщицького лісу; з південного боку відмежована дорогою із с. Старосілець у с. Слобідку; з південно-західного боку відмежована поміщицькою землею с. Старосілець, межі якої позначено копцями.
Як і в поміщицькому господарстві, селянські польові угіддя поділили на чотири зміни. Але селяни забажали перейти на трипільну систему рільництва. Поміщиця погодилася викликати землеміра, щоб зробити селянам нарізку угідь на три зміни, дотримуючись правил, щоб до кожної зміни був прогін та водопій.
Із загальної викупної суми селяни повинні були викласти п’яту частину за присадибну та польову ділянки, капіталізуючи оброк із 6%, тобто всього 6689 рублів 86 копійок. Зобов’язалися виплачувати власниці з кожного господаря окремо щорічно протягом 10 років, скільки кому припаде за розрахунком. Виплачувати потрібно було у загальновстановлений термін — 6 грудня та 6 липня наперед кожного півріччя. Можливо, хтось із селян бажав віддавати роботою протягом 10 років, то з кожного окремого двору вимагалося відпрацювати по 31-му дню на рік — вижати 10 кіп озимого хліба (снопи мали бути певного розміру) дати п’ять косарів, десять днів жіночих та чоловічих у зимове півріччя для обробітку городів.
Незважаючи на наявність викупного договору, врегулювання земельного питання тривало ще багато років. Про земельну тяганину між селянами та поміщицею можна детально прочитати у моїй книзі «Старосільці та навколишні землі». Зрештою останнє відмежування селянських земель від поміщицьких у с. Стросільцях здійснив 4 червня 1877 р. мировий посередник 2 дільниці Радомисльського повіту та дільничний землемір Ясинський.
Запрошено було поміщика та селян. На виклик мирового посередника прибули уповноважений поміщиці Залеської її чоловік Михайло Йосипович та уповноважені від товариства селян с. Старосілець Кузьма Левандовський, Давид Шугайло, Христон Фаринюк, Микита Денисюк, Йосип Левандовський та Онисим Чмут, добросовісні с. Минійок Іван Фурманюк, Артем Бондаренко, Петро Фурманюк, Терентій Денисюк, Антон Майданюк, і с. Гуменник Петро Музика, Іван Толда та Іван Карпушенко. У присутності вищезгаданих осіб мировий посередник прочитав виправлений викупний договір. Потім на основі старого плану почав кінцеве відведення селянських земель з виставленням межових знаків.
Отже, викуплена селянами земля була в одному обрубному шматку, який з півночі межував із селянськими землями Слобідки та економічним лісом Старосілець, зі сходу — з економічними землями селян Минійок, з півдня — економічними землями Старосілець та Теснівки, із заходу — з економічними і селянськими землями Гуменник. Обійшовши межі, нарахували: присадибної землі 109 десятин 220 сажнів, орної 1260 десятин 12 сажнів, сінокісної 184 десятини 900 сажнів, лісу 128 десятин 548 сажнів, чагарників 38 десятин 1255 сажнів. Усього зручної землі — 1721 десятина 112 сажнів, незручної — 26 десятин 377 сажнів. А всієї зручної 1747 десятин 489 сажнів. Окрім сторонніх 2 десятин 700 сажнів, ще було 3 десятини церковної землі.
Біля проходження кордону дорогою в село Слобідку селяни просили відвести їм поміщицький лан, що прилягав до цієї дороги. Тому мировий посередник пропонував уповноваженому поміщиці поступитися селянам і віддати землю. Однак Михайло Залеський не погодився, тому мировий посередник постановив: «Беручи до уваги, що позначена земля на плані за селянами не рахується, відповідно відвести лан у власність селянами не можна». Товариству селян було дозволено користуватися водопоєм в останньому ставку в кінці греблі над Свинолужкою. Встановлення межових знаків та дороги поміщик затвердив власним підписом. За відведення 1747 десятин 489 сажнів землі землемірові потрібно було заплатити по 8 копійок сріблом з десятини. А всього — 13 рублів 77 копійок. Роботу землеміра оплатила поміщиця.
На оригіналі підписався мировий посередник 2 дільниці Радомисльського повіту Бажинський Божко, дільничний землемір Г. Ясинський, уповноважений поміщик М.Й. Залеський. Уповноважені від товариства селян с. Старосілець відмовилися підписувати акт. Під час виголошення акта були добросовісні с. Минійок Іван Фурманюк, Артемій Бондаренко, Петро Фурманюк, Терентій Денисюк, Сань Денисюк та Антон Антонович; с. Гуменник — Петро Музика, Михайло Шайда та Іван Карпушенко. За них, неписьменних, розписався селянин с. Минійок Іван Фурманюк.
Записи Олени Тунік-Мозговенко,
член Національної спілки краєзнавців України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *