Потєхін Дмитро Іванович: Людина, що заслуговує пошани

Лікар Дмитро Іванович Потєхін уособлює в собі цілу епоху в історії Коростишівської лікарні та нашого краю. Народився він 15 (2) січня 1886 року в м. Арзамасі Нижегородської губернії в сім’ї купця Івана Івановича Потєхіна і його дружини від другого шлюбу Євдокії Михайлівни.
Після закінчення Нижегородської гімназії вступив на природничий факультет Московського університету, де, провчившись три з половиною курси, перевівся на медичний факультет. Отримавши 30 травня 1914 року залікове свідоцтво про закінчення п’яти курсів медичного факультету Московського університету, Дмитро Іванович їде в Арзамас, з якого розпорядженням головного військового санітарного управління 20 липня 1914 р. молодого лікаря відкликають до Московського госпіталю і мобілізують в армію.
Спочатку він був призначений молодшим ординатором 262 польового запасного госпіталю, який перебував в Пінську, а з січня 1916 року його направляють молодшим лікарем в 45 військово-санітарний поїзд. З січня 1916 року переводять молодшим лікарем у 20 інженерно-робітничу дружину.
Із розформуванням робітничої дружини в січні 1918 року Д. І. Потєхін був відряджений лікарем у табір військовополонених у Харкові.
У червні 1918 року переїжджає до Радомисльського повіту. З 27 червня 1918-го по 14 травня 1923 року працює дільничим лікарем Потіївської лікарні. Працює досить сумлінно, про що свідчить наказ № 30 по Радомисльському окружному відділу охорони здоров’я від 16 квітня 1923 року: «Участковому врачу Потиевской больницы товарищу Потехину выражаю от лица санслужбы благодарность за правильное ведение хозяйства больницы и добросовестное отношение к исполнению своих обязанностей».
14 травня 1923 року Д. І. Потєхіна переводять районним лікарем у Коростишів.
Поява молодого лікаря в невеликому провінційному містечку на той час була неабиякою подією. У Коростишеві й до Дмитра Івановича працювали лікарі, які користувались повагою та шаною. Так, незаперечним авторитетом в дореволюційний період користувався талановитий самородок фельдшер Олексій Захарович Шишкін, слово якого було законом для хворого.
Молодий, скромний лікар у темно-сірому костюмі з невеликим спортивним баульчиком постійно перебував серед людей, як у стінах невеликої лікарні (у той час штат нараховував лише десять чоловік), так і на викликах хворих. Вже через півроку роботи в Коростишеві Дмитро Іванович наказом по окружному відділу охорони здоров’я отримав подяку за «посильну допомогу в справі встановлення лікарської мережі на селі».
Наводимо спогади про той період роботи Д. І. Потєхіна медсес¬три С. С. Городецької, яка працювала в Коростишівській лікарні з 1922 року. «Пам’ятаю, в 20 роках вагітні селянки боялися лікарів, користувалися послугами бабок-повитух. Силоміць становище, звісно, не виправиш. Вихід знайшов Дмитро Іванович. Привіз із обласного центру дефіцитну на той час тканину і розпорядився наділяти нею тих породіль, які звертатимуться за допомогою до лікаря. Уявіть собі, подіяло. З жінками й бесіди легше стало провести. Коли ж відкрився пологовий будинок, – від тієї боязні й сліду не лишилось». Провів лікар своєрідні «курси» і з бабками-повитуха¬ми і навіть видав їм довідки на право приймати пологи.
З особливою теплотою про лікаря згадувала жителька Коростишева М. І. Яроцька. Смерть матері тяжко травмувала психіку мо¬лодої дівчини, і в неї раптом відмовили ноги. Рідні та й вона сама вже втратили будь-яку надію. Потєхін забрав хвору до лікарні і під час одного з обходів, присівши до її ліжка, сказав: «Все, Майя, ви здорові. Зараз встанете, і на вокзал. Через місяць – екзамени в інституті. Треба поспішити». Лікар наперед подбав і про квиток до Москви, і про те, щоб її там зустріли. М. І. Яроцька пише: «Дмитро Іванович врятував мене, мою психіку, мої потенційні можливості. Його сила – в незвичайній впевненості і в той же час – у скромній поведінці. Він не нав’язував, він розмірковував, і логіка його була розумна і людська. Потєхін привертав до себе хворих простотою у стосунках, дивовижною для лікаря близькі¬стю до переживань своїх пацієнтів. Порядок при ньому був неухильний, а в голосі лікаря завжди відчувалася доброта».
Будинок Д. І. Потєхіна знаходився на подвір’ї лікарні (знесений в 1975 році), двері в ньому ніколи не зачинялись на замок. Звісно, спокою господар ніколи не мав, але не нарікав на долю, любив свою справу. Тим, що квартира без замка, якось вирішив скористатись один із місцевих злодюжок-конокрадів. Того, хто пограбував будинок, самі медпрацівники виявили вже наступно¬го дня, але лікар не заявив про це в міліцію. А через півроку під час крадіжки коня злодій отримав удар копитом і з важкою трав¬мою голови був доставлений до лікарні. Дмитро Іванович провів дуже складну операцію з трепанації черепа. Людину було повернено до життя. Та й красти після цього випадку він перестав.
Нерідко для післяопераційних хворих лікар приносив з дому їжу, а коли виписував рецепт, – давав гроші на ліки. Багатьох коростишівців підтримав Д. І. Потєхін у голодні 1932-33 роки.
Дмитро Іванович постійно працював над підвищенням свого фахового рівня. Якщо, навчаючись в університеті, він більшу перевагу відда¬вав акушерству, то в подальшому – хірургії. З цією метою Дмитро Іванович два місяці, з 10 лютого по 10 квітня 1927 року, працював у хірургічному відділенні Московської лікарні ім. Достоєвського. Наводимо виписку з довідки про проходження ним практики: «За время практики т. Потехин участвовал во всей работе отделения хирургии, ассистировал при хирургических и гинекологических операциях. Сам проводил самые типичные из них, проводил клинические и лабораторные исследования больных».
У 1928 році з’являється декілька його статей в медичних виданнях України. Саме він на початку 30-х років одним із перших на Житомирщині почав застосовувати переливання крові при лікуванні деяких хворих. У тяжке воєнне лихоліття 1941-45 рр. Дмитро Іванович не залишає своєї посади – лікаря Коростишева. З ризиком для життя робив операції пораненим партизанам, через підпільників передавав у загони медикаменти.
У звіті про діяльність Коростишівської підпільної організації вказано, що «…поразка німців на фронті, нехватка робочої сили в їх «Рейху», і з метою зміцнення його тилу німці проводять несамовиту роботу по вивозу нашої молоді і спеціалістів у Німеччину. З метою зриву цього заходу, комітет розгорнув широку роботу по зриву їх планів, у результаті чого підпільна організація добилася повного зриву набору спеціалістів до Німеччини. Набори молоді зірвано, замість 9800 чоловік, які повинні були поїхати до Німеччини, поїхало не більше 2000. Шляхом усної і письмової агітації рекомендували молоді переховуватись у других селах, шляхом залякування й попередження старост сіл, використовуючи лікарів, присутніх в комісіях (Потєхіна, Шлемпака, Ляхіна, Романовського), добились цих успіхів».
Особливо інтенсивно працював лікар після визволення Коростишева від німецько-фашистських окупантів. Вісімнадцять годин на добу інколи проводив Дмитро Іванович в операційній. Сотні врятованих бійців і командирів Червоної Армії дякували хірургу за повернення до життя (знадобився досвід роботи в польових госпіталях першої світової війни). Ось лише один з листів подяки коростишівському лікарю: «Я ніколи не забуду Вас, – пише Михайло Попов, житель Єревана, якому хірург в 1944 році ампутував стегно. – Навіть лікарям не віриться, що я міг вижити після газової гангрени. Низько кланяюсь Вам!…».
Велику увагу в післявоєнний період Дмитро Іванович звертав на дітей. Багато з них були виснажені від недоїдань, немало було й сиріт. Потєхін їздив по селах, відбирав таких для лікування. Він був одним з організаторів у Коростишеві дитячого будинку для дітей-сиріт.
Під керівництвом головного лікаря Коростишівської районної лікарні Дмитра Івановича Потєхіна йшла відбудова народним способом зруйнованих і пошкоджених у роки війни медичних закладів.
Заступник Наркому охорони здоров’я УРСР Д. І. Медвідь в газеті «Правда Украины» від 19 квітня 1945 року, зокрема, писав: «7500 трудящихся вышли на воскресник в Коростышевском районе. Отремонтировали два корпуса районной больницы на 60 коек, поликлинику, вендиспансер, Дом грудного ребенка, двое стационарных яслей, три амбулатории, три колхозных родильных дома, четырнадцать фельдшерско-акушерских пункта. Построили четыре новых сарая. Возведено 2,5 км новых ограждений.
Чтобы иметь представление о размерах выполненных работ, достаточно привести такие цифры: затрачено 600 кв. метров стекла, одна тонна гвоздей, 250 кубометров лесоматериалов и т.д., общая стоимость выполненных работ равняется 700 тысяч рублей, не считая стоимости рабочей силы. Когда в Коростышеве стали подвозить дрова, на главной улице стояли регулировщики, так велик был поток подвод и машин».
Вірним другом, помічником і коханою дружиною була для Дмитра Івановича Ольга Миколаївна Потєхіна. Вона була родом із великої дворянської родини з міста Єльця. Народилась 7 січня 1889 року, закінчила гімназію, досконало володіла французькою (як, до речі, і Дмитро Іванович), німецькою, в тридцять років поча¬ла вивчати англійську мову. Добре знала літературу і грала на фортепіано. Вони одружились, очевидно, напередодні першої світової війни. Як згадує її внучата племінниця Л. М. Архіпова, – «Ольга Миколаївна часто розповідала про те, що чотири довгих роки, чекаючи чоловіка з фронту, стільки грала на форте¬піано, що переграла руку, так музиканти називають захворювання кисті руки». У Коростишеві вона стала безкорисливою помічницею Дмитра Івановича і безпосередньо до початку Великої Вітчизняної війни працювала лаборантом у лікарні, не отримуючи за це заробітної платні. Після смерті чоловіка Ольга Миколаївна отримувала мізерну пенсію за втрату годувальника, а не за трудовий стаж. Поповнювала ж свій бюджет вона тим, що давала приватні уроки іноземної мови та гри на фортепіано, а з відкриттям в 1959 році в Коростишеві музичної школи більше року викладала в ній.
Дітей у сім’ї Потєхіних не було, але кожного літа не менше десяти чоловік із рідні та знайомих гостювали в їх домі. Ольга Мико¬лаївна згуртувала дві великих родини – Архіпових і Потєхіних, більшість з яких проживала в Москві, вела з ними постійне листування. Але, звичайно, в центрі її життя був Дмитро Іванович, якому вона старалась створити сімейний затишок і спокій, та й інакше, як «Митенька», вона його в сімейному колі не називала. Всі, хто знав Ольгу Миколаївну, відзначають, перш за все, її інтелігентність та високу духовну культуру. Вона померла в 1970 році і була похована поруч з чоловіком.
Проживаючи в Коростишеві, Дмитро Іванович проводив і велику роботу серед населення. До Великої Вітчизняної війни він систематично виїжджав на села, читав лекції. Багато років готував значківців «Готовий до санітарної оборони», неодноразово обирався депутатом районної ради. У післявоєнний період чимало сил віддавав молодим медпрацівникам, які прибували до району.
Ось фрагмент зі спогадів добре відомого в Коростишеві лікаря-фтизіатра Н. Д. Тяпочкіної: «Я приїхала в Коростишів одразу після закінчення інституту, і нас, лікарів, стало троє. Досвіду в новачків було мало, та Дмитро Іванович ніколи не виказував якогось невдоволення. Він терпляче вчив, створював молодим спеціалістам авторитет».
«За 39 років Д. І. Потєхін, – писав у статті «Сільський лікар» у газеті «Радянська Житомирщина» від 14 жовтня 1953 року В.Вдо¬венко, – зробив близько 3500 операцій, вислухав понад 80 тисяч людських сердець, багатьом надав медичну допомогу».
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 жовтня 1949 року за вислугу років і бездоганну роботу Дмитра Івановича Потєхіна було нагороджено орденом Леніна №237283. Але чомусь цей Указ був опублікований в обласній газеті «Радянська Житомирщина» лише 3 жовтня 1953 року. 4 серпня 1954 року талановитий лікар і велика людина пішов із життя. Весь Коростишів був у траурі, на похорон вийшли більше тисячі жителів міста і району. Поховано Дмитра Івановича на міському кладовищі.
Для увічнення його пам’яті рішенням Коростишівської міської ради народних депутатів від 2 березня 1988 року одній з вулиць Коростишева було присвоєно ім’я Д. І. Потехіна, а в грудні 1998 року міська рада порушила клопотання про присвоєння імені Д. І. Потєхіна районній лікарні. І це прохання було задоволено.
12 червня 2004 року, напередодні Дня медичного працівника, на приміщенні Коростишівської ЦРЛ було відкрито меморіальну дошку Д. І. Потєхіну.
Роки проходять, але пам’ять – вічна, і хай в ній назавж¬ди залишатиметься місце для Дмитра Івановича Потєхіна, який жив і працював для коростишівців.
Джерело: Володимир Слівінський,
директор Коростишівського  народного історичного музею

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *