Спогади партизанки Олени Громової: Їм було по 18

Народилася Олена Громова 12 квітня 1929 року в місті Коростишеві в родині робітника. До початку Великої Вітчизняної війни закінчила 4 класи початкової школи. Під час окупації фашистами Коростишева разом зі своєю сім’єю знаходилася в партизанському загоні імені Щорса з’єднання Маликова, брала участь у підпільній і партизанській роботі.

Після визволення, закінчила міську середню школу №1 і почала працювати секретарем народного суду. У 1963 року – у Коростишівському райвідділі внутрішніх справ на посаді секретаря. Після виходу на пенсію (1983р) брала активну участь у районній раді ветеранів та патріотичному вихованні.
Олена Громова нагороджена медаллю «Партизан Великої Вітчизняної війни» та орденом Вітчизняної війни, орденом «За мужність» і медаллю «Захисник вітчизни».

У 2001 році ім’я Олени Григорівни Громової внесено до Книги пошани міста Коростишева.

Вічна пам’ять…

Спогади Олени Григорівни Громової, партизанки-підпільниці, ветерана – учасника бойових дій Великої Вітчизняної  війни, жительки міста Коростишева, Житомирської області

Їм було по вісімнадцять 

Я ніколи не хотіла згадувати жахи війни і всього того, що було пережито. А тепер, коли минуло так багато років, стали все частіше говорити про війну, переді мною постає дитинство і юнацькі роки.  Коли розпочалася війна, мені було 12 років, я тільки закінчила 4 класи початкової школи. Батько із братами зразу ж приєдналися до частин Червоної Армії, що відступали. Але німецькі війська швидко повернулися в Коростишів.

Після окупації німцями міста Коростишева, в нашій домівці вечорами часто збиралися юнаки: Міша Жиляєв, Олексій Жиляєв, Толя Музика, Вася Омельченко, Толя Проценко, Шура Нижник, Женя Дубовенко. Пам’ятаю, якоь під час такого зібрання Саша висловив думку про допомогу нашим. А Толя Музика й запитав: ” А як допомогти, коли у нас немає нічого”. Тоді Саша запропонував таке: ” У нас є багато гвинтівок, 5 ящиків патронів, радіоприймач. Але все має бути в секреті. Навіть самому близькому не повинні говорити. Гвинтівки і патрони нам зараз не потрібні. Перш за все, слід підготуватися до боротьби з німцями. Я постараюся влаштуватися на кар’єр зривником каменю, тоді у нас буде зривчатка, амунал”. “А я, – мовив Володя, – влаштуюся на возовий завод, із букш, що роблять колеса, можна буде виготовити зброю”. “А ти, Вася, – звернувся Саша до Омельченка, – іди в поліцію. Поскільки твій батько був репресований, тобі повірять, що ти справді хочеш служити німцям і станеш розвідником”. Женя Дубовенко влаштувалася артисткою в Будинок культури. Там багато інтелігенції і потрібно було дізнатися, чим вона дише.

Після того, як Саша став працювати на кар’єрі, йому удавалося виносити вибухівку, а коли не міг, ховав між каменями. На обід не ходив, хоча жили біля самого кар’єру. Мама готовила їсти і мені, як самій меншій (менше підозри) доручали нести обід, а звідти я виносила вибухівку і приносила додому. Ми тоді були зв’язані з підпільним обкомом партії. Пам’ятаємо, як до нас приїхав зв’язківець, звали його Петришин. Приїхав підводою і зупинився на подвір’ї. І хлопці покликали мене: “Лєна, якщо тебе німці візьмуть в гестапо, ти признаєшся за гвинтівки, які ми зараз кладемо на підводу?”. Я поклялася, що не признаюся.

Одного разу до Саші підійшов німець, начальник кар’єру і став придивлятися, скільки він закладає амоналу для зриву каменю. А через кілька днів перекладач зізнався Саші, що начальник кар’єру зацікавився нашою сім’єю, чого Саша на обід не ходить і  сестра та мати до нього так часто приходять. Саша зрозумів, що німці здогадалися про його дії. В той день не міг він діждатися кінця робочої години. Спочатку подумав кинути роботу раніше і попередити хлопців та рідних. “Але може за мною слідкують”, – подумав Саша. Після роботи в той день зриви не проводилися, німець сказав: “Рано прийдеш, ще до початку робочого дня”.

Ввечері хлопці зібралися на Синьому камені (так називали гористу місцевість у дубовому лісі біля кар’єру), викопали гвинтівки і патрони, що були залишені для підпілля, а решту зброї ще раніше передали в партизанський загін, який уже діяв в селі Рудня-Грабівка. Договорилися йти до партизанів і зустрітися в Киричанці на кладовищі. Ніна Неділько, почувши цю мову, також прийшла із своїм чоловіком Соколовським Леонідом на кладовище в с.Киричанку. При зборі всіх прибулих, порадившись, що я можу замерзнути в лісі, відправили мене із Ніною до її батьків, які жили недалеко від Киричанки. Ніна не наважилася мене вести у хату, а вилізла зі мною на клуню, приспала мене, а сама пішла до хлопців, які її чекали. Я скоро проснулася від холоду, вийшла на двір і побоялася стукати у хату, а побігла до річки, щоб переплисти на протилежну сторону.

Хоч весна була тоді ранньою, ішов сніг з дощем, річка Тетерів звільнилася від криги, а по берегах лежав нерозталий лід. Течія річки була швидкою, але мені вдалося її переплисти. Дома я застала свою маму та батька й матір Толі Музики. Мене переодягнули, обігріли, а через деякий час ми всі пішли в село Рудню. Ранком нашу хату оточили фашисти. Два тижні вони сиділи в засідці біля хати, чекаючи нашого приходу, але так і не діждалися. Тим часом ми розшукали в Рудні нашого зв’язківця Петришина і він нас завів у ліс, де знаходилися партизани.

Так розпочалася наша партизанська боротьба з фашистами. Моя мама і Толі Музики мама були поварами, а я носила їм воду з копанки і доглядала ранених. Щоночі хлопці ходили на бойові завдання: громили німецькі гарнізони в с. Кропивня, Буймир, Ходорків, зривали ешелони з боєприпасами.

Був таки випадок. Якось пішли хлопці на завдання серед білого дня в село Струцівку. Там зав’язався бій, в якому був важко поранений Антонов Антон, що втік із полону і став партизаном. В загоні не було ні медикаментів, ні лікарів. А нога пораненого почала гнити. Пішов Володя з Ніною Неділько в місто Коростишів, щоб дістати медикаментів, бинтів. Відшукали фельдшера і пилкою відрізали ногу. Антонов був врятований від смерті.

Якось у лісі під с.Шахворостівкою ми  зустріли молодого хлопця Андрія з матір’ю, котрі шукали партизанів. Та ми не повірили їм і доставили в загін. Потім матір залишили в загоні, а Андрія забрали на бойове завдання, хлопець добре володів німецькою мовою, до війни жили в західних областях. Дали йому записку, написану німецькою мовою, щоб німці здавалися і послали його до них. Але німці, прочитавши ту записку, не стали здаватися. Так розпочався бій. В ньому Андрій оволодів гвинтівкою і вбив німецького кулеметника, цим самим виправдав довір’я партизанів.

Перший бій загін прийняв під с.Рудня-Грабівка. Німці, оточивши село, зігнали всіх людей в клуню і на своєму шляху все знищували. Вночі нам удалося пробратису в Буймирські ліси. А як стало розвиднятися, німці пустили на нас танки і почали оточувати загін. Батько підійшов до нас і сказав: “Патрони кінчаються, до вечора ми не протримаємося і всі загинемо, тому будемо прориватися з оточення”.

Після цього, через болото, що було заросле очеретом і залите водою, ми стали пробиватися крізь оточення. Німці ж побоялися лізти в болото. Вони обстріляли його чергою з автоматів, кинули гранати і пішли в обхід. А нам удалося вийти із болота. Але, коли добігли до с.Смолівки, почули німецькі голоси. Неподалеку, біля лісу, росло жито. Отож, ми заховалися в ньому. Та нам чотирьом не вдалося втекти. Німці захопили нас і стали бити прикладами. На наш крик під’їхав німецький офіцер і наказав доставити нас в село. Тут, на сінокосі, німецький офіцер став нас допитувати, але ми його не розуміли. Все ж вдалося пояснити, що втікаємо з села, яке загорілося. Він уже наважився нас розстрілювати, але подивився на мене і показав на пальцях п’ять, гестапо, Житомир. Ми зрозуміли, що о п’ятій годині вони будуть їхати на Житомир і заберуть нас в гестапо. А ми цього боялися, нашу сім’ю розшукувало гестапо.

В цьому бою загинула всі сім’я Йосипа Цендрівського, був ранений мій брат двоюрідний Міша Жиляєв, якого німці підібрали раненого і в Житомирі повісили.

Після цього ми лісами добиралися до Малина, бо знали, що і там є партизанські загони. У Малині жила племінниця Музики. Тут теж було неспокійно. Тому племінниця залишає Музичиху у себе, а нас 3-ох не пустила до хати. Ми втрьох (Толі Музики батько, мама і я) лісами повертаємося до Коростишева. Підходимо до Смоляного завода (тепер там кар’єр), сіли в окопі і вижидали Олексія, що той буде гнати корови пасти, щоб дізнатися, чи були хлопці, чи залишилися вони живі.

В той день прийшов до нас і Саша Нижник, який дізнався, скільки німців і яка у них зброя. І партизани вирішили помститися їм за смерть спалених дітей і тих хлопців, що загинули. Німці стали нас переслідувати і всі ми пішли на Білорусію, де діяли партизанські з’єднання Маликова, Наумова та інших. У Білорусії ми влилися в з’єднання Маликова.

Коли наші хлопці знову опинилися в Радомишльських лісах, їх залишилося тільки троє: Саша, Толя і Калуга…

Хлопці загинули смертю хоробрих. Пам’ять про юних партизанів-підпільників коростишівців залишилася навічно. Це ж в знак їх пам’яті в Коростишеві названо вулиці іменем Саші Жиляєва і Анатолія Музики, а на високій горі над Тетеревом височить пам’ятник молодим героям-комсомольцям. Як шана, як вічна пам’ять молодим, тим, хто загинув за рідну землю в роки Великої Вітчизняної війни.

З книги В.П.Лінивого  “Дорогами війни”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *