Спогади Ольги Карабанової: Партизанська зв’язкова
Народилася Ольга Карабанова 4 вересня 1925 року в селі Глибочок Коростишівського (зараз Житомирського) району в сім’ї робітника. Після закінчення 7-ми класів Коростишівської школи війна перервала мирне життя. Ольга Степанівна брала участь у партизанському загоні Цендрівського, що діяв на території нашої області, загоні імені Чапаєва та імені Щорса. Після війни, у 1945 році закінчила педучилище і була направлена у Коростишівську середню школу №1, де відпрацювала 45 років. Заочно закінчила Житомирський педагогічний інститут за фахом – учитель історії.
За довголітню працю удостоєна медалі «За доблесну працю», а також нагороджена орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня та «За мужність», медаллю “Партизану Великої Вітчизняної війни”, медаллю Жукова, «За перемогу у Великій Вітчизняній війні» та багатьма іншими. Ветеран праці..
Після виходу на пенсію вела активну роботу у районній ветеранській організації, виступала з лекціями перед молоддю.
У 2001 році прізвище Ольги Степанівни Корабанової занесено до Книги пошани міста Коростишів.
Вічна пам’ять…
Спогади Ольги Степанівни Карабанової, зв’язкової партизанських загонів ім. Чапаєва та Щорса, інваліда війни, ветерана – учасника бойових дій Великої Вітчизняної війни, жительки міста Коростишева Житомирської області.
Партизанська зв’язкова
З першого ж дня окупації міста Коростишева в ньому було встановлено суворий фашистський режим. Німецькі солдати грабували населення, вбивали комуністів і євреїв, всіх тих, хто не підкорявся їх розпорядженням. На вулицях патрулювали поліцаї та есесівці. Вечорами запроваджено комендатську годину. Було заборонено пересування жителів міста у вечірні години.
Такий “новий порядок” не міг не викликати спротиву населення. І вже на початку 1942 року в місті почала діяти підпільна організація, яку очолював довоєнний перший секретар райкому партії Григорій Іванович Шелушков, котрий залишився на окупованій території для розгортання підпільної роботи і партизанського руху. Незабаром у нашому районі організувався партизанський загін ім.Щорса, на чолі з колишнім головою колгоспу с.Рудні Адамом Йосиповичем Цендрівським, а пізніше – і другий загін ім.Чапаєва (керівник – його брат Іван Йосипович Цендрівський). Вони ж створили диверсійну групу в місті, якою керували брати партизанських командирів Олександр та Йосип Цендрівські. А п’ятий брат – полковник Андрій Йосипович з перших і до останніх днів Великої Вітчизняної воював на фронті.
Таємно збиралися підпільники у хаті нашої мами Цендрівської (прізвище дівоче) – Гнідовської Надії Йосипівни. Поступово зростало коло їх прихильників. На таємну явку почали сходитися М.Й.Побережна, А.Д.Перегуда, Олександр Неділько, Оксана Стеценко, Домінія Музика, Олександ Симон, Петро Гаврилюк та інші. В часи небезпеки підпільники збиралися на єврейському кладовищі. Тут вони залишали нам, юним помічникам, під камінними плитами листівки для розповсюдження в місті.
Керівництво підпіллям і партизанськими загонами здійснював Григорій Іванович Шелушков, який на той час перебував у м.Житомирі і нелегально давав розпорядження, як їм діяти. Зв’язковою у нього була моя мама. Зустрічі з Шелушковим вона проводила в умовному місці. Так за його завданням партизани мали звільнити з-під арешту військовополонених, які знаходилися в таборі на хуторі Мамрин. Ці військовополонені повинні були поповнити партизанські загони.
Таким було останнє розпорядження Шелушкова. І хоча партизани зуміли звільнити полонених, але вони зазнали відчутних втрат. У Житомирі з допомогою зрадників було арештовано Шелушкова, який мужньо вів себе в гестапівських застінках. Не видавши своїх друзів, після жостоких катувань, в травні 1943 року Григорія Івановича було розстріляно в районі хутора Довжик поблизу Житомира. Під час звільнення полонених, при виході з концтабору, було схоплено і зв’язкову Шелушкова – мою маму, яку заарештували гестапівці. Її заручниками стали чотири моїх сестрички, які були на той час вдома: Валя, Люся та 6-річні близнюки Зіночка і Аллочка. Їх в присутності мами жорстоко мучили. А також на їх очах били маму, вимагаючи від неї відомостей про місцезнаходження партизан. Відповідь матері – зв’язкової Шелушкова, була одна: “Не мучте моїх діточок і мене, бо ми нічого за партизанів не знаємо”.
З допомогою Валентини Семенівни Ковальчук і сестер Анастасії та Євгенії за півдня було зібрано понад 100 підписів жителів міста, які виявили бажання взяти маму і сестричок, арештованих гестапо, на поруки і ручалися за них. Але й це не допомогло. Після жорстокого катування 7 червня 1943 року маму розстріляли. А її чотирьох дочок ще потримали тиджень під арештом й випустили на волю. Та гестапівські тортури далися їм взнаки і троє з них незабаром померли.
Тим часом звільнених військовополонених з концтабору провів у партизанський загін зв’язковий Мар’ян Степанович Маєвський. Мій тато Степан Іванович Гнідовський теж успішно виконав останнє партизанське завдання: вивіз масло з маслозаводу й доставив його в призначене партизанами місце. Після цього ми всією сім’єю пішли в ліс до партизанів. Залишатися вдома було вже небезпечно. Повернулися ми додому лише після звільнення від фашистів рідного міста. Тут ми застали зруйнований будинок, пограбовану оселю. У партизанському загоні загинули дружина Йосипа Йосиповича Цендрівського – Анастасія та їх четверо дітей. Лише чудом залишилася в живих одна їх дочка Надія. В гестапівських застінках м.Житомира було страчено також дружину командира партизанського загону ім.Чапаєва Івана Йосиповича Цендрівського – Марію Адамівну. Всього ж від рук фашистів загинуло 50 рідних та близьких сімейства Цендрівських.
Вічна пам’ять їм – патріотам рідної землі.